Останні роки Шевченка крізь опцію любові і смерті

Роксана Харчук

2000-тисячні роки збагатили українську шевченкіану передусім цікавими драматургічними творами. Маю на увазі як «детективну хроніку» О. Денисенка «Сердечний рай, або Оксана», так і трагіфарс С. Росовецького «Шевченко під судом» (остання видана у: «Збірка п'єс лауреатів «Коронації слова» 2006 та 2007 років. - К.: «Нора-Друк», 2008). Якщо друга п'єса так і не набула сценічного втілення, то твір О. Денисенка під назвою «Божественна самотність» («Оксана») 2003 р. було поставлено в Академічному драматичному театрі ім. Івана Франка (постановник - О. Білозуб, роль Шевченка виконав П. Панчук). Нині «Оксана» прийшла до читачів у розкішному виданні, ідея якого належить Д. Клочко. Йдеться про доповнення тексту п'єси відеорядом, підібраним переважно з мистецьких творів самого Шевченка. Акцент поставлено на жіночій тілесності, оскільки темою п'єси є любов (інша опція - смерть увижається швидше фіналом, до якого не був готовим сам Шевченко - великий життєлюб). Видавець втілює у своєму виданні тезу про рівновелику геніальність Шевченка-поета і Шевченка-митця, потребу інтерсеміотичного погляду на його спадщину. У «Післямові до видання» Д. Клочко навіть стверджує, що Шевченко-митець «став модерністом до модернізму, вперто вивчаючи класику». Хоча я не є спеціалістом у галузі мистецтвознавства, проте дозволю собі не погодитися як із популярною сьогодні тезою про рівновеликість генію Шевченка-поета і Шевченка-митця, так і з припущенням про його модернізм у художніх роботах. Гадаю, що у Шевченка у зв'язку із засланням просто не було можливості стати живописцем першого ряду. Недаремно він зайнявся гравюрою. До речі, йому було присуджене звання академіка саме з гравірування, а не із живопису. Хоча у випадку Шевченка ми маємо справу із ренесансною особистістю, наділеною не тільки талантом художника, поета, а й, напевно, ідеальним музичним слухом (про це свідчить не тільки його поезія, а й той факт, що Шевченко гарно співав, обожнював оперу й музику, зокрема українську пісню, із якої й виросла його поезія), проте це ще не дає підстав говорити про його геніальність у кожному із названих мистецтв. Дивно, до речі, що ми оминаємо говорити про геніальність Шевченка-повістяра.

Сам Шевченко чудово розумів, що вірші відволікають його від основних занять живописом. Можна згадати, як нервувався І. Сошенко не тільки з приводу богемного трибу життя Шевченка у Петербурзі, а й через віршування останнього. Безперечно, Шевченко неуникненно мав вибирати між малярством і літературою. Його вибір виявився фатальним з перспективи особистої долі, але непомильним з перспективи геніальності. У віршах часів заслання читаємо: «Та вже нехай хоч розіпнуть, / А я без вірші не улежу», або «Хоч доведеться розп'ястись! / А я таки мережать буду / Тихенько білії листи». Якби Шевченко віддав своє серце живопису, то став би, за висловом Г. Грабовича, пристосованою особистістю, одним із імперських художників, а не пророком і будителем української нації. Формат живопису просто не дав би йому такої можливості. Таку можливість могло дати лише слово, мова або релігія, що об'єднують націю, виступаючи знаком її національної ідентичності. Саме через це ми й сприймаємо Шевченка як пророка, особистість сакральну. І цього факту ніхто й ніщо не змінить попри усі «розбронзовування». До речі, Шевченка завжди цікавили ті мистецькі форми, які можна репродукувати (гравюра, фотографія). Напевно, він розумів, що мистецтво, яке можна репродукувати вже не таке автономне, одначе його набагато більше цікавило, аби мистецтво стало доступним якомога більшій кількості людей. Його ранні естампи «Живописной Украины» (1844) мали відігравати просвітницьку роль, вивітлюючи історію, побут і природу України. Пізні офорти (акватинти), наприклад, «Свята родина» (з картини Мурільйо, 1858) і «Притча про робітників на винограднику» (з картини Рембрандта, 1858) були частиною його задуму поширювати серед народу картини великих художників, а також власні твори. Однак це не означає, наче Шевченко був прибічником масового мистецтва. Навпаки, він засобом гравюри намагався протиставитися засиллю низькопробних, лубочних картинок, які й формували не надто витончені мистецькі смаки у межах Російської імперії. Сам Шевченко у дитинстві змальовував лубочні картинки, наприклад, козака Платова. Для того, щоб сформувати добрі смаки у суспільстві, треба було показати людям інше, велике мистецтво. У цьому сенсі Шевченко був творцем мистецької альтернативи.

Одначе сама п'єса О. Денисенка далека від дискусій на тему Шевченка-поета і Шевченка-маляра. Варто усе-таки зазначити, що для автора Шевченко передусім є поетом (про це свідчить бодай список дійових осіб, де Шевченка названо поетом), який зруйнував Російську імперію і висловив українську правду, правду зневаженого, слабкого народу, що опинився між двома шовіністичними потугами: Росією і Польщею. Опосередковано (у постаті Г. Честахівського) драматург приділив увагу іншій, не менш важливій ідеї у творчості Шевченка-поета - його критичному ставленню до українського етносу і передусім до української еліти. Остання, в розумінні Шевченка, виявилася надто примітивною для державотворення. Українська еліта, а за нею й маси так і не спромоглися пожертвувати власними інтересами задля суспільного добра: «А ще гірше - спати, спати / І спати на волі». Хоча Шевченко й показав шлях самопожертви, інтереси України і в Шевченкову добу, і в нашу, на жаль, існують виключно у риторичній формі. Сподівання Шевченка на ідеалізм української спільноти, її безкорисливий патріотизм і почуття власної гідності актуальні й досі.

Напевно, головним здобутком «детективної хроніки», що присвячена пам'яті батька драматурга В. Денисенка, який був режисером і співавтором сценарію до фільму про Шевченка «Сон» (1964), є образ самого Шевченка -переконливий і психологічно вмотивований. Олюднюючи Шевченка (адже у п'єсі йдеться про інтимне життя поета, його сватання й розчарування у Ликері Полусмаковій), наповнюючи текст іронією і гумором, О. Денисенко, однак, ніколи не грішить несмаком чи тривіальністю. До позитивів п'єси варто віднести й двомовність, навіть трьомовність персонажів. Крім української і російської (зокрема її ХІХ-вічного варіанту), дійові особи згідно із тогочасним розуміння аристократизму уживають також французької мови.

Я не бачила постановки драми О. Денисенка, проте можу з певністю сказати, що читається вона легко і з непідробним інтересом. П'єса складається з невеликих за обсягом 30 картин, швидка зміна яких робить її динамічною. «Сердечний рай» позначений, з одного боку, докуметалізмом (переважно персонажі мають реальних прототипів), з іншого, ліризмом. Текст свідчить, що автор ґрунтовно обізнаний із біографією Шевченка, зокрема із подіями 1860-61 років (спогади сучасників, зокрема М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, а також працею П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка» і К. Широцького «Шевченкова наречена», спогадами Г. Честахівського, в яких є згадками про Одарку Соколенкову - більше про неї ніхто не згадує). Одначе документалізм і факти для О. Денисенка у «Сердечному раю» є радше тлом. Адже його мета інша - подати власний варіант Шевченкової біографії останніх років, відстоюючи при цьому своє право на художній здогад. Саме цей здогад надає п'єсі драматизу, що втілюється у двох основних конфліктах. Перший конфлікт - між образом Оксани Коваленко і образом нечупарної, нелюдяної Ликери Полусмак, яка в уяві поета-ідеаліста перетворилася на Дульсінею. До речі, образ Оксани модифікується також в постать «Тієї, що Сама», яка нібито з'являється Шевченкові перед самою смертю. Саме Оксана була для Шевченка, за версією як О. Денисенка, так і П. Зайцева, дантівською Беатріче, музою. Другий конфлікт - припущення драматурга про таємний наказ імператора Олександра ІІ «подставить девку» нежонатому й неприкаяному Шевченкові, оскільки влада не була зацікавлена, аби поет, який компонував пасквілі на владу, жив довго. Саме інтрига влади перетворює історію останніх днів Шевченка на боротьбу із відомими і невідомими вбивцями, серед яких найцікавішою видається постать Г. Честахівського, який насправді був найактивнішим організатором перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну, який наполягав на похованні Шевченка на Чернечій горі, опікувався могилою поета й зазнав поліцейських переслідувань. Що дало підставу О. Денисенкові до такого негативного потрактування Г. Честахівського (як і чиновника Петербурзької митниці Зосима Недоборовського, який спілукувався із Шевченком мало, але також залишив спогади про поета і С. Гулака-Артемовського)? Обидва були чиновниками, тобто державними людьми, а в Російській імперії, як відомо, державна машина може зламати кожного. На думку про те, що Г. Честахівський був людиною не надто чесною наштовхує також спогад М. Чалого про те, начебто останній заявляв, що був присутній при останніх хвилинах життя поета, коли умираючий заповів поховати його у Каневі. Про непевність цього заповіту писав також О. Лазаревський у спогаді «Домовина Т. Г. Шевченка у Києві». У його описі останнього дня у житті Шевченка також не згадується Г. Честахівський. У підтексті своєї п'єси О. Денисенко натякає, що і Ликера Полусмак, і Г. Честахівський розкаялися у своєму брутальному ставленні до Шевченка, спокутуючи свою вину перед поетом до останніх днів свого життя. Цікаво, що Г. Честахівського було поховано у Качанівці, а В. Тарновський-молодший, за спогадами О. Лазаревського, наказав насипати над ним таку ж високу могилу, як і над Шевченком.

О. Денисенко має право на власну інтерпретацію подій і логіку розвитку характерів. Г. Честахівський під його пером перетворюється на узагальнюючий образ «землячка»: підлабузника, агента й цинічного кар'єриста, який усвідомлює себе хахлом. Саме Г. Честахівський називає Шевченка батьком - і ця назва набирає гротескного, знущального відтінку. Прислужник і помічник Шевченка в Академії мистецтв Гавриїл Єфимов є втіленням російського характеру. Якщо Г. Честахівським рухає бажання вислужитися, то Гавриїлом - легка нажива. Недаремно він забирає у вже мертвого Шевченка золотий годинник. Одначе за хвилину людські почуття беруть у Гавриїлі гору - він повертає трупові украдене, стає на коліна, плаче й просить у Тарасія вибачення. Саме цим і закінчується п'єса. Жодної пози, пафосу чи псевдопатріотичної риторики.

У «Сердечному раї» О. Денисенко констатує, що Шевченкові виявилися недоступними кохання і родинне щастя. Мотив безжальної Російської імперії з її «п'яним» царем (саме так назвав Олександра ІІ Шевченко), таємною поліцією і шпигами покликаний лише увиразнити трагізм генія, якому було підвладне слово й серця мільйонів «мертвих, живих і ненарожденних», але не власна доля.