Нова книжка Олеся Ільченка. Уривок

9 травня, 2008

Вперше в Україні з’явилася серія детективів для дітей – «Дивний детектив». Дії книжок відбуваються у наш час, а місця, де герої переживають неймовірні пригода, – впізнавані. Відомий поет та письменник Олесь Ільченко створив вже два «дивних детектива» – «Пастка для геймера» та «MADШПИТАЛЬ». З уривком із другої книги – розділом під назвою «Блукання» – можна ознайомитися прямо тут і зараз. Герої оповіді – сучасні українські підлітки, які користуються мобільними телефонами та слухають гурт «Океан Ельзи».

Уривок з книжки Олеся Ільченка «MADШПИТАЛЬ»

Артем і Юля терпляче чекали на Сашка. Біля стіни лікарняного холу стояв ряд обдертих, міцно з’єднаних між собою стільців. На один із них присіла Юля. Артем нетерпляче ходив туди-сюди, залишаючи ледь помітні сліди від тієї рідини, по якій всі пройшлися в Сашковому відділенні.

– Припини, я прошу тебе! – не витримала Юля. Було таке враження, що вона от-от заплаче. – Не можу більше…
– Що сталося? Що припинити? – не зрозумів Артем. – І де подівся Сашко? Скільки можна шукати того сторожа…
– Ти залишаєш криваві сліди, коли ходиш, – пригнічено сказала Юля.
– Та це не кров, – непереконливо мовив Артем. – То ми вляпалися у щось…
– Те, що ми вляпалися, абсолютно точно, – схлипнула Юля. – Ходімо шукати Сашка. Я додому хочу.
– Всі хочуть,– зауважив Артем. – Ходімо. Він пішов до того коридора, я бачив.

Друзі попрямували до напівосвітленого проходу. Вони зробили кілька кроків – і розгубилися. Перед ними вишикувався ряд дверей. В які зайшов Сашко? Чи він пройшов кудись далі? Але в кінці довгого коридора чорним дзеркалом виблискувало нічне вікно. Значить, він зайшов до однієї з кімнат. Але якої?

Юля і Артем ішли навшпиньки, вслухаючись. Вони сподівалися почути голос Сашка, його розмову із черговим. Проте довкола було тихо, немов у могилі.

Юля зупинилася, прислухалася, пильно поглянула на Артема. «Що?» – одним лише поглядом запитав він.

– Не чуєш? – подивилася на нього Юля.
– Нічого не чути… – покрутив головою Артем.
– Хтось неначе схлипує… – невпевнено сказала Юля.
– Як це? – не зрозумів той.
– Ну як люди схлипують, коли плачуть? Тихо! – підняла руку Юля.

Тут і Артем почув дивне шарудіння за найближчими дверима. Неначе по ним хтось шкрябав нігтями. Там, усередині. Друзі не помилилися. З-за дверей вчувалися якісь незрозумілі звуки, схожі на скиглення. Артем щосили на тиснув на дверну ручку, двері піддалися, зарипіли, відчиняючись усередину кімнати, і на нього з темряви вискочив Сашко. Він гепнувся на підлогу. Хлопця трусило. Артем підняв товариша. Сашко, блідий, із блукаючим поглядом, здається, не впізнавав своїх друзів.

– Сашко,– Юля, ледь стримуючи сльози, вдивлялася йому у вічі. – Що з тобою? Що трапилося?

– Санчо! – у розпачі почав трясти його за плечі Артем. – Скажи що-небудь!
– Я… – почав Сашко і затнувся. – Там труп.
– А! – зойкнула Юля і відскочила від кімнати.
– Який труп? – Артем намагався тримати себе в руках.
– Чергового,– прошепотів Сашко.
– Бігом звідси,– скомандував Артем. – Юльчик, дзвони в міліцію.

Артем боязко глянув у бік темної кімнати із мерцем і, немов у лихоманці, зауважив, що ручка на дверях є тільки зовні. Із середини її не було, ручка була кимось грубо виламана. Думки Артема бігли наввипередки. Хто її виламав? Чи давно? Мабуть, тому Сашко, з переляку, в темряві, й не міг вийти з кімнати…

Тим часом Юля шукала в сумочці свій мобільний телефон. Але того не було. Нічого не розуміючи, дівчина ще і ще раз передивлялася дно сумочки, її кишеньки, всякий дріб’язок, який міг приховати під собою телефон. Марно.

– Здається, я забула телефон у палаті Сашка, – розгублено мовила вона.
– Фак-перефак! – труснув головою Артем. – Доведеться піднятися до відділення і перевірити.
– Ні, я не піду! Там кров! – в розпачі вигукнула Юля. – Може, і там лежить якийсь труп! Тут всюди можуть бути мерці!
– Припини! – суворо подивився на неї Артем. – Чи ти хочеш залишитися тут?
– Ні! – перелякано мовила Юля, згадавши про щось у темній кімнаті, де був Сашко.
– Ми попросимо Михайла Дмитровича, щоб він відчинив двері тут, в холі, або показав інший вихід, – слабим голосом мовив Сашко.
– Точно! Має ж бути інший вихід з лікарні! Навіть коли в лікаря ключів немає… – сказав Артем і додав тихіше: – Боже, чому ж мені так фіґово… Ковбасить, нудить…
– І тебе теж? – кволо проказала Юля.
– Авжеж, – кивнув Сашко. – Тут кого хочеш і плющитиме, і нудитиме… Мені щось зовсім хріново.
– Потерпи, зараз усе владнаємо. Ходімо до ліфта, – Артем намагався говорити твердим голосом.

Вони поплентались по своїх слідах назад, до двох ліфтів. Один із них ніколи не працював, і друзі викликали інший, – той, яким вони і спустилися донизу. Ніхто не хотів сказати уголос, що саме цим ліфтом їхати не має жодного бажання. Нарешті ліфт розсунув двері. Спочатку всі глянули на брудну, зачовгану підлогу в патьоках, які набули вже темно-вишневого кольору. Артем зайшов до кабіни; за ним гидливо, сторожко ступала Юля. Сашко пройшов останнім, але він першим звернув увагу на аркуш паперу, прикріплений до стінки ліфта прямо навпроти дверей. Там був малюнок, який іноді використовують в мейлах чи есемесках.

________________________Оооо_________________________

_____________оооО_______( )_________________________

_____________( )________)/__________________________

______________\(________( )__________________________

______________(_)____________________________________


– Це означає – слід іти далі? – не знати в кого запитала Юля. – Хто це повісив? Мені страшно…
– Не бійся. Ходімо… – знизав плечима Артем. – Вибору немає.

Сашко, якого все ще трусило від пережитого, мовчки натиснув кнопку останнього поверху. Ліфт рушив.