Померанцев Ігор

•    Народився 1948 року в Саратові.

•    Закінчив університет за спеціальністю «Романо-германська філологія» в Чернівцях.

•    Після закінчення університету вчителював у карпатському селі, потім працював перекладачем у патентному бюро в Києві.

•    Літературний дебют на початку 70-х років у журналі «Смена».

•    З 1978 р. в еміграції.

•    В еміграції публікував свої твори здебільшого на сторінках журналу «Синтаксис».

•    З 1980 року працював на ВВС.

•    З 1987 року і до сьогодні – на радіо «Свобода».

•    Перший лауреат запровадженої альманахом «Urbi» премії імені Петра В’яземського.

•    Редактор культурологічного журналу «Поверх барьеров».

•    Поет, палкий і проникливий шанувальник слова і звуку чи звуку і слова.

•    «Особисту думку» регулярно висловлює в часописі «Український тиждень».

•    Радіодраматург.

•    Перекладач.

•    Дегустатор вин.

•    Вишуканий смак у нього не лише літературний, він автор поетичних та есеїстичних книжок «Альбы и серенады» (1985 р., Лондон), «Стихи разных дней» (1995 р., Санкт-Петербург), «Предметы розкоши» (1996 р., Санкт-Петербург), «По шкале Бофорта», «Почему стрекозы?», «Радио «С», «Служебная лирика» (присвячена радіо), «Те, кто держали за нас руку, умерли», «Красное, сухое», «News», готують до друку «КГБ и другие стихи»; автор радіоп’єс «Вы меня слышите?», «Любовь на коротких волнах», «Питомцы г-на Фарба», «Бакская собака».

Ігор Померанцев: «Я відчуваю себе поетом на радіо»

Ігор Померанцев – непересічна особистість. Заявляє, що його вже давно не цікавить інформація як така, говорить про звучання полотен Ван Гога, цитує Пастернака і Мандельштама, пояснює значення слів, шукаючи в них корені латинського та грецького походження, бачить світ крізь призму звучання, вирізняє голоси міст, предметів, матеріалів, оспівує верлібр, дегустує вина. Називає себе мандрівником, але побоюється повертатися у місто, де виріс. Рідною мовою вважає російську, українську – «не нерідною», та саме українській дякує за відчуття коренів.

«У мене два фони, але українська мова допомагає мені відчути корені, бо вона ближча до давньогрецької. Для мене те, що я виріс у Чернівцях, – просто здобуток, фонетичний і психологічний».

– Яка книга принесла Вам найбільше звукових асоціацій?

– Є таке поняття, як «роза вітрів». Найкраща книга, яку я читав, – праця метеоролога про прилад для вимірювання напрямку та сили вітру. Автор написав її в науковому стилі, але книга для мене зазвучала, бо коли її читаєш, здається, що проносяться вітри та протяги твоєю свідомістю, твоєю пам’яттю. Це один приклад. Загалом вітер – чудовий акустичний матеріал, але з ним дуже важко працювати, адже мікрофонний вітер – технічна проблема.

– Чи не здається вам, що тепер російська словесність повертається до звуку. Спершу був образ, потім зміст, а зараз з’являється література, дуже чутлива до ритму і звучання мови…

– Для російської поезії ця особливість завжди більшою чи меншою мірою була характерна. Але мені здається, що проблема російської поезії в тому, що вона по-дитячому боязка, що вона тримається за витесані ритми, що вона безперестанку цитує сама себе, але боїться залишитися наодинці сама з собою. Суто формальна проблема – підозріле ставлення до верлібру, а верлібр – це сильне й зріле.

– Звук та голос відбивається у Вашій поезії?

– Відчуваю себе поетом на радіо, художником звуку, хоч це звучить досить патетично, даруйте вже. Щодо звучання віршів, то згадав одну історію. Я довго жив у Лондоні і мій син виріс у цьому місті. Одного разу я готував передачу за архівами, там прозвучав голос Євтушенка, і мій син почав страшенно сміятися, а потім сказав: «Приголомшливо! Де ти знайшов цього пародиста?» Я сам ніколи не читав так Євтушенка, я по-іншому чую російську мову і російський вірш. Мені ближча інформаційна скромність. Я дуже важко сприймаю патетику російської поезії. Тепер є молоді поети, які безстрашно працюють із верлібром, але загалом ця дзвінкість російській поезії не притаманна.

– Ви граєтеся з голосами живої і неживої природи, зі звуками, а які у вас стосунки з Вашим голосом? Він подобається Вам?

– Абсолютно не подобається (сміється. – Г. В.). У мене є мрія, що мене хтось злякає, я стану заїкою і мене викинуть з роботи, і тоді я не чутиму свого голосу. Але до пенсії залишилося ще 5 років, якось дошкандибаю.

– У Вас багато радіопередач, багато радіослухачів, Ви вже звикли з ними спілкуватися. Скажіть, будь ласка, чи були випадки, коли Ваш аудіотекст проінтерпретували абсолютно не так, як Вам би того хотілося?

– Майже завжди, на жаль. Мене насторожила одна річ: я знайшов якось блог, на мою думку, божевільного графомана, що пише культурологічною мовою. І раптом читаю: «Є геній радіо, який втілює проект життя, створення образу Всесвіту у звуках». Це те, що я насправді роблю, але написав про це божевільний! (Сміється. – Г. В.) Тому в мене суперечливі відчуття.

– Чи надмірна кількість звуків на вулиці Вам не заважає?

– Я дружив з одним старшим за мене московським поетом, його звати Давід Самойлов. Колись він, втрачаючи зір, сказав мені: «Як чудово, я тепер не повинен читати». Так ось, з роками людина, що працює на радіо, глухне, тому по вулицях я ходжу наче в аурі тиші.

– Яке Ваше покликання, пов’язане з радіо?

– Сьогодні я згадував вислів «мертва тиша». То чим займаюся на радіо? Протистою смерті, тому що протистою мертвій тиші. Усе, що живе, видає звуки. Навіть наша кров – якщо ми будемо прослуховувати її чуттєвими приладами, зможемо зафіксувати якісь маленькі елементи шурхотіння. Мертвий лише космос, бо він мовчить.

Із матеріалу Галини Вернюк, «Каменяр. Інформаційно-аналітичний часопис Львівського університету імені Івана Франка», 2008 р.

Інтерв'ю Ігора Померанцева та Діани Клочко в програмі «Документ»:

Частина перша (переглянути)

Частина друга (переглянути)

Книжки видавництва «Грані-Т»:

• Ігор Померанцев «КҐБ та інші...»