Чи не щодня пообіді, окрім вихідних, я поспішаю до школи. Там на мене чекає син-другокласник, у якого саме в цей час закінчуються уроки. Відколи він пішов до школи, я з понеділка по п’ятницю забираю його після навчання і ми разом вертаємось додому. Обожнюю наші післяшкільні прогулянки! Вони сповнені емоцій, щирих зізнань, часом радісних, а інколи і сумних. Залежно від пори року, ми стрибаємо через калюжі, граємо в сніжки, збираємо листя для аплікацій і обов’язково заїдаємо нашу прогулянку пухкою теплою булочкою, яку тут-таки біля школи і печуть. Цей пункт нашої подорожі оминути ще не вдавалося J

Якось наприкінці осені я чекала сина біля шкільних сходів – і раптом почали падати перші невпевнені сніжинки. Малесенькі пухнасті зірочки поволі спускалися з неба і майже одразу танули, не торкнувшись іще теплої, вкритої жовтим листям землі. Повітря миттю стало неймовірно прозорим і чистим, захотілося дихати на повні груди, хапати його ротом, їсти ложкою і відчувати смак дитинства й свята, що наближається.

Із першими сніжинками враз змінилися й обличчя батьків. Мами, кілька татів, бабусі та дідусі почали перезиратися й усміхатися одне одному. Сніг не лише зрушив їхні доти серйозні вирази облич – наче за командою дорослі спрямували свої погляди в небо. Чи прагнучи пересвідчитися, що то не чийсь небесний жарт, а чи, можливо, дякуючи за такий неочікуваний вияв Божої благодаті. Проте за брудно-сірими хмарами нікому не вдавалося розгледіти жартівника, а сніг тим часом густішав. З неба тихцем спускалося диво й обережно мостилося на плечі батьків.

Нарешті дзвінок! Враз шкільний вулик прокинувся, і з нього почала з’являтися дітвора. Першими вибігають старшокласники без верхнього одягу і, звісно, без шапок. Рюкзаки теж залишилися в школі, бо ж для їхніх власників уроки ще не закінчилися. Зліпивши перші сніжки, хлопці швидко повертаються до школи, де з вікон за ними спостерігають дівчата. Брррр…. Ох, і холодно зараз комусь! Але як же весело!

Поступово важкі шкільні двері починають випускати тих, на кого чекають запорошені снігом батьки. Вибігаючи надвір, малеча спиняється на півдорозі до батьківських обіймів, зиркає в небо і, не змовляючись між собою, висуває рожеві язички. Усім кортить зловити сніжинку і відчути її смак. Скоса помічаю, яких зусиль вартує батькам стримуватись, аби не висолопити й собі язика. Стримуюсь і я. Але недовго. Щойно з’являється на верхній сходинці мій другокласник, наші язики синхронно починають ловити сніжинки. Передчуваю, що сьогодні прогулянка від школи до дому буде неймовірно веселою та «язикатою», а дитя – втомлене і щасливе.

Виявляється, так просто і складно водночас відчути себе абсолютно щасливим. Інколи для цього достатньо самого лише снігу.

Наздоганяючи сина, я кинула оком на тих батьків, які ще лишалися біля школи й чекали, або щойно зустріли своїх дітей. Одна з мам голосно гримала на дівчинку. Доросла жінка сприйняла маленький дитячий язичок за образу, не помітивши причин для радості й веселощів.

На жаль, не кожного здатен звеселити перший сніг, і не кожен уміє йому радіти. Бо для когось сніг – лише сніг, а не привід вдивлятися в небо і показувати язика…

 

Читайте також:

…Коли сніги були вищі від мене
Диво Любові
Чекаючи на останній дзвоник
Потрібно довіряти своїй дитині
Не про погоду. Про килим-літак

 

Від редакції:

Дорогі читачі, якщо у вас є досвід, яким ви захочете поділитися з нами в рубриці «Актуальне», надсилайте свої відгуки, колонки, коментарі на скриньку press_grani@ukr.net — можливо, саме ваш звичний досвід стане для когось неоціненним!


themesthemes/79105