Людина – істота недосконала. Їй завжди хочеться більшого, ніж має. Скажімо, сонця влітку, а снігу взимку…

Ні, жарти жартами, але коли я ще ходив до початкової школи, то снігу взимку нерідко випадало так багато, що пройти звичними стежками було годі. А до школи на присілку Коне́во вели саме стежки – звідусіль, з усіх довколишніх присілків, зокрема і з моєї Ца́рини. А дорога лише одна, але я її не любив – вона була, по-перше, суттєво довшою, а по-друге, вела спершу попри кінський цвинтар, далі попри стареньку хату Штинчука (відлюдькуватого, і хоч насправді й доброго, але на вигляд страшнуватого дядька, який так полюбляв оковиту, що не раз мусив би ночувати де прийдеться, якби не коні, – а він працював у колгоспі фі́рманом, себто їздовим, – які щовечора самі чемно довозили його додому); ще далі ця дорога вела попри смітник, а відтак петляла через густий, темний, незнайомий ліс, який і нині зазирає просто у вікна маленької школи.

Утім, коли випадали великі сніги, не було іншої ради, як іти не звичними й любими стежками, а цією дорогою, – але перед тим ще треба було дочекатися, щоб по ній проїхав трактор і сяк-так її розчистив, щоб можна було пройти.

Та засніжена дорога – чи не найнудніше з моїх дитячих зимових вражень. Ідеш мов у якомусь тунелі – і світа Божого не бачиш: над тобою сунуть білі-пребілі хмари, а обабіч нависають великі-превеликі кучугури білого-пребілого снігу. І око не має за що зачепитися, і уява не має чим підживитися – все біле, все однакове, і ти серед цієї однакової білоти́ – єдина малюсінька цяточка, загублена у Всесвіті. Єдине, що тобі залишається: іти, іти, іти, – здається, так усе життя і йтимеш… Тут уже якщо тобі назустріч вийде страшнуватий Штинчук, чи вовк із темного лісу, чи навіть яка-небудь примара з кінського цвинтаря, – то і примарі зрадієш…

…Ви будете дивуватись, але тепер щозими, коли «запахне» Новим роком і Різдвом, я згадую ту дорогу з трепетом, сумом, ба навіть із ніжністю. Бо ж уявіть: сніги тоді були ВИЩІ ВІД МЕНЕ!!! А тепер визираю у вікно – і не розбереш, чи то пізня осінь, чи рання весна… Погодьтеся, що й атмосфера свята зовсім інша, коли заносиш у хату засніжену ялинку, всю аж хрустку від морозу, і вона парує, мліє від тепла, і пахощі стоять такі, що навіть мій хронічний гайморит їх не зупиняє. А тепер…

А тепер ми Новий рік за традицією зустрічаємо в Харкові, у бабусі й старшої дочки Лізи, яка там студіює філософію в університеті Каразіна, – і в нас зі Стефою, меншою дочкою, склалася дещо інша традиція: 31 грудня ми йдемо з нею в цирк. «Бо, – незмінно кажу я їй, – і мавпа має бодай раз на рік провідувати своїх родичів». «Тату, – картинно обурюється на це Стефа, – за китайським гороскопом мавпа – ти, а не я!»

І ось ми йдемо до цирку по калюжах, а набурмосені хмари нависають над самісінькими будинками і гидкенько плюються нудним колючим дощем. Ідемо, як правило, мовчки – бо в таку погоду не дуже хочеться говорити бодай про щось, – і думаємо про те, як неприємно вдавати, буцімто в тебе новорічний настрій, якщо насправді ним і не пахне…

В антракті Стефа приміряє маску зайчика й розглядає усіляку святкову бутафорію, виставлену на продаж у фойє, – а я виходжу на вулицю покурити. Але в дверях, навіть не встигнувши запалити цигарку, розвертаюся, майже біжу до Стефи і кличу її до вікна.

Бо на вулиці густо сипле мокрий, але густий і лапатий СНІГ!

Після вистави ми, весело бавлячись у сніжки, біжимо до метро, – а ноги вже мокрі, бо цей сніг є лише наполовину снігом, мокроти́ в ньому більше, ніж хрускоту, – і вже у вагоні я розповідаю Стефі, як узимку ходив до школи отією білою-пребілою дорогою, на якій нічого, крім снігу, не видно…

І вже в перших сутінках, коли підходимо до будинку, Стефа каже: «А знаєш, тату, чому сніги тоді були вищі від тебе? Тому, що ТИ БУВ МАЛЕНЬКИЙ!»

Іван АНДРУСЯК

 

Читайте також:

«Страшний компромат» на Івана Андрусяка
Камінь
«Сонячні заряди»
Вічний терпець


themesthemes/3725