Саме так хочеться вигукнути, читаючи дитячі детективи Андрія Кокотюхи. Ось воно – легке читво, яке не вантажить, не моралізаторствує, не заплутує численними авторськими відступами й інакомовленням. Прекрасний якісний попкорн, в міру підсолений і злегка обсмажений, та ще й усі зернятка полопалися. Ням-ням.

7

Саме детективи принесли Кокотюсі визнання і перемоги в конкурсах «Коронації слова», а нещодавно він сам заснував свою премію – «Золотий пістоль» – для детективників. Завдяки дивовижній працездатності – у найкращих традиціях західної книжкової індустрії автор видає на гора по декілька повістей-романів щороку – його ім’я постійно на слуху. Не останньою чергою через епатажні висловлювання і нестандартні для вітчизняного автора вчинки. Втім, один такий вчинок чомусь залишився майже непоміченим, а саме – прихід Кокотюхи в дитячу літературу.

 

1

Дитячий детектив як жанр дитліту набув популярності ще до переходу Конан Дойлевих «Пригод Шерлока Холмса» із дорослої полиці на дитячу. Особливо відзначилася на цій ниві англійська письменниця Енід Блайтон, чиї серії детективів про п’ятьох дітей та вірного пса («Five Find-Outers Series») та «Секретну сімку» («Secret Seven») і досі перевидають на її батьківщині, і вони користуються незмінною ось уже скоро сто років популярністю. В Україні, вже звично, їх ніколи не перекладали, але це так, до слова. У радянські часи в Україні дитячий детектив виринав подекуди й зрідка; особливо хочеться відзначити збірку детективів «Таємничий голос за спиною» всюдисущого Всеволода Нестайка. Щоправда, частина цих оповідань мала виразний містично-казковий складник. У наші дні, окрім Лесі Ворониної з її «Суперагент000», нічого й згадати. Та й то, книга пані Лесі – це радше буфонада у стилі Стронґа та Дала, аніж детектив.

Отож, заснування у видавництві «Грані-Т» дитячої серії «Дивний детектив» та ще й залучення до неї Кокотюхи мало би стати подією. Вірний собі автор за неповний рік видав серію з трохи менш ніж десяти оповідань про звичайних київських школярів, які волею випадку опиняються у вирі таємниць, пригод, серйозних та не дуже злочинів. Серія, виконана у бюджетних папербеках і оформлена невибагливо, але з претензією на концепт, вийшла у світ, але з якихось причин виробництво дитячих детективів припинилося. А жаль.

4

Детективні сюжети, що їх Кокотюха використав у цих книгах, гранично прості, можна сказати – класичні. Прискіпливий читач знайде тут і дрібне шахрайство, для розкриття якого герой мусить затесатися поміж зловмисників, і родинні почвари, які виявляються містифікацією спраглих наживи ділків, і інші ходи, які багато кому траплялися у Чейза, Крісті чи того ж Дойла. Звичайно, розкривають злочини діти, а тому є певні специфічні нюанси, але основні атрибути детективу: підозри, псевдо-свідчення і псевдо-підозрювані, гонитви, зіткнення віч-на-віч із супротивниками, – усе тут є.

2Герої цих детективів формують класичний тандем двох протилежностей, різних моделей поведінки та логіки. Навіть у їхніх прізвищах (Білан і Черненко) закладено авторове прагнення вивести двох абсолютно різних персонажів, щоб згодом показати, скільки у них насправді може бути спільного. Максим Білан – відмінник, шахіст, досить самостійний у своїх рішеннях, але дуже залежний від батьків у вчинках. Денис Черненко – старший у сім’ї, він росте без батька і надає перевагу простим рішенням та прямолінійним учинкам, про доцільність яких ні з ким не радиться. Втім, із кожною новою повістиною хлопці зближуються і під кінець виданого в «Гранях» циклу навіть стають справжніми друзями. За еволюцією стосунків цих двох хлопців напрочуд цікаво спостерігати, такою розміреною і неквапною її задумав автор. У процесі до тандему детективів долучається ще й дівчина Оксана, яку хлопці спершу витягують із халепи, а потім вона на рівних приєднується до їхніх розслідувань. Поява цієї героїні та її поступовий вихід на перший план поруч із хлопцями дозволяє сподіватися згодом і на досить цікаву любовну лінію.

3Впадає в вічі справжність антуражу, що його вивів Кокотюха. Школу і стосунки між дітьми зображено реалістично і правдиво. Любителі підліткової прози обов’язково звернуть увагу на висвітлення булінгу серед школярів, на стосунки між старшими та меншими, на альфа-лідерів, які виявляються насправді не лише не альфа, а й узагалі казна-чим. Привертають увагу прописані моменти того, як підліток прагне визнання серед однолітків та ідея колективної відповідальності (читай: кругової поруки), дуже поширеної у підліткових спільнотах. Заключні оповідання циклу виводять іще одну цікаву лінію – ситуацію, коли учитель (директор, загалом старший) не має рації, чинить помилково, а то й неправомірно. Протистояння хлопців директорові-диктатору – тема для окремого великого шкільного роману, зародки якого є у детективах Кокотюхи, виданих у серії «Дивний детектив».

6Тоді як ця серія досі й не стала подією на нашому ринку, за іншу детективну серію Кокотюхи взялася людина, яка на створенні подій собаку з’їла, – Іван Малкович. «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» видала вже другу книгу детективної серії і, схоже, поки що не збирається зупинятися. «Таємниця козацького скарбу», «Таємниця Зміїної голови» – так звуться перші дві книжки. Однак, розкручуючи нові для свого видавництва детективні книги, Іван Малкович все-таки встановлює власні закони. Тоді як у випадку із серією «Граней-Т» Кокотюха, вочевидь, творив, що хотів, тут він мусив зробити детективи не такими жорсткими та ще й казковими і… романтичними. Останнє слово тут потребує пояснення: порівняйте таємницю ділка, який викрадає собак, щоб потім буцім знаходити їх за винагороду в місті Києві («Грані-Т»), із пошуком загубленої коштовності на руїнах замку на Прикарпатті («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»).

5

Інші відмінності не такі очевидні, але впадають у вічі. Адресовані до тієї ж вікової категорії, детективи, видані в Малковича, виглядають значно дитячішими. Їх навіть ілюстрував Анатолій Василенко (прекрасний художник, який особисто мені полюбився ще із журналу «Перченя») у його неповторному, однак надто дитячому стилі. Стосунки між дітьми тут переважно зводяться до мінімуму, необхідного для розкриття злочинів, конфлікти однотипні й несерйозні. Наче щоб підкреслити сказане, Кокотюха вводить ув оповідь відверто нереалістичні епізоди. Ну хто повірить, що у дівчинки на Полтавщині живе страус Футбол, та ще й мандрує електричкою через усю Україну? Навіть злочинці тут не «справжні», як у книжках про Максима та Дениса, а бутафорні, навіть буфонадні (як у згадуваної вже Ворониної в «Агенті 000»). Здається, це той випадок, коли специфіка видавництва диктує жанр.

Проте й ці дві історії не менш захопливі, а в чомусь і цікавіші. А головне – їх написано легкою мовою, у них розгортається лінійний сюжет, героїв автор уводить поступово і їх кількість не зашкалює, а зводиться до необхідного мінімуму. Усе це зроблено для того, щоб книгу легко було проковтнути, щоб навіть найзатятіший нечитайко не зумів так просто відкласти її вбік. Стрімкий сюжет затягує і тримає читача, жвава оповідь не дає стомитися, а детективна легенда дає нагоду ввімкнути «думалку» і спробувати уявити себе мудрішим за героїв книжки.

Отож цей попкорн, що його для нас приготував шеф-кухар Кокотюха, може, й не особливо нагодує тих, хто звик добре харчуватися, але принаймні розбудить апетит у тих, кому доїсти свою вівсянку – це мука. 

 

Джерело «BaraBooka. Простір української дитячої книги»

  • 18 березня 2014
about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3587