Справжні книжки не відпускають ще довго після того, коли останню сторінку перегорнуто. Історія їхніх героїв проростає в читачеві, як зерно, кинуте в добрий ґрунт. Саме цей образ із Ісусової притчі про сіяча насамперед спадає на думку, адже й повість Дороти Тераковської «Мишка» (в оригіналі – «Poczwarka» (2001) написана як притча про сучасних Адама і Єву, про творення і хаос, про вільну душу й обмежене тіло, про людину й Бога, спротив і примирення.

Головні герої повісті  – Адам і Єва – перфекціоністи, естети і прагматики. Вони вибудовують своє життя, як і дім, за найкращими взірцями, бо вже можуть собі це фінансово дозволити. Так само можуть дозволити собі врешті дитину, якій готові дати якнайсприятливіший життєвий старт – найкращу освіту, сімейний бізнес, комфортний будинок зі садом. Однак в їхній розплановано-гармонійний, завбачливо прорахований світ вривається хаос: донька народжується зі синдромом Дауна.

Звісно, перша реакція батьків – зректися малої Марисі, віддавши в спецзаклад, щоби не зруйнувати свій сімейний «бізнес-план», не втратити свого успішного «іміджу» в очах світу, не бачити в очах знайомих огиди чи співчуття. Однак Єва, попри перше бажання відторгнення, таки приймає дівчинку – жаль і сила материнської любові сильніша в ній за всі упередження. Адамові до прийняття доньки доводиться пройти цілих довгих вісім років. Жінка намагається навчитися, як допомогти особливій дитині. Чоловік натомість хоче знайти, хто винен у поганій генетичній спадковості? І насамперед, як і його прабатько Адам, винуватить Єву («Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв» (Буття 3:12)

Маленька хвора героїня, яку називають Мишкою – не об’єкт оповіді. Вона – попри свою глибоку фізичну неповносправність – повноцінний персонаж. Письменниця відкриває читачу багатий внутрішній світ дівчинки – той, який майже до самої смерті дитини так і не зуміли розгледіти батьки. Внутрішня Мишка – легка і граційна, вона танцює, вона присутня при чудових картинах створення світу, вона здатна глибоко відчувати, співчувати і гарно висловлюватись, її серце відкрите на красу світу і класичної музики, яка долинає із замкненого батькового кабінету.

На жаль, тієї внутрішньої Мишки не знає ніхто, хіба Бог, Даром якого вона є: «Творячи світ, Бог завжди шукав свої Дари – дітей, розкиданих по різних світах, і кликав декого з них назад, щоб дати їм легкість метеликів і вміння танцювати. Бог знав, що танець – це радість життя, радість світу, радість власного тіла – й обдарував їх тугою за ним. Тугою за тим, що неможливе. Аби вони заражали нею людей»

Однак батьки не бачать у Мишці Дару Бога, а тільки її характерне для діток із синдромом Дауна личко, недолугу вайлувату повну фігуру, короткі грубі пальчики, чують лише односкладові невиразні слова. Дитина переживає і любов до батьків, яку намагається їм виявити, і біль відкинення, і фізичну обмеженість свого тіла, яке не слухає її, яке сковує її внутрішнє «я», немов важкий жахливий панцир.

Події повісті назагал відбуваються в дуже обмеженому просторі: адже практично весь час Мишка проводить з мамою в межах будинку. Перебування поза ним дискомфортне для них обох, і часто закінчується нервовими зривами чи публічними скандалами, тож вони воліють живти ізольовано. Люди «ззовні» теж нечасто до них навідуються, адже батьки остерігаються показувати «потворку». За межами дому діє лише Адам: працює, таємно від Єви консультується з лікарем, розкручує клубок давньої родинної трагедії. Шукаючи винуватця, Адам урешті… знаходить себе.

Водночас, попри закритість простору, можна зауважити, що фабула сконструйована на двох рівнях: у кімнатах внизу будинку, де живуть герої, і на горищі, яке для себе одного дня відкриває Мишка. Наче у давній вертепній скриньці, внизу діється все буденне, а на «другому поверсі», коли туди приходить дівчинка, їй відкривається справжня містерія.

Для раціонального читача залишиться таємницею, що насправді діється на горищі – марить дівчинка, спить чи впадає в транс, але метафізичні  видіння, які вона там бачить, роблять її існування сповненим глибокого сенсу. Адже вона не лише спостерігає дива створення світу Богом, а й стає їхнім безпосереднім учасником. Більше того – знаки своїх мандрів до небесного Саду вона приносить донизу. Тільки дорослі, на жаль, не можуть їх розпізнати, як не змогли прийняти Дару.

Картини Божого творення – надзвичайно мальовничі та емоційні. Своїми барвами й інтенсивністю вони нагадують описи Нарнії К.С.Льюїса. Разом із Мишкою читач опиняється віч-на-віч з дивом творіння – процесом живим і постійним, а не застиглим на сторінках Книги Буття. І може зрозуміти, що не все мусить бути досконалим, але має бути живим, усвідомити потребу звертатися до серця, не до «раціо». Досконалі гени, штучний інтелект, ідеальна краса – всі ці мрії людини удосконалити природу і світ добрі, поки не йдеться про холодну штучну селекцію «обраних» від недостойних. Адже такі ідеї вже обернулися потужними трагедіями у ХХ столітті.

Дорота Тераковська недаремно дає своїм героям біблейські імена прабатька і праматері людства. Адам і Єва – не лише персонажі конкретної життєвої історії. Вони – символи чоловічого і жіночого начала, що живе в кожному з нас. Розповідаючи про духовне переродження Адама і Єви, Тераковська ніби ставить перед читачами величезне дзеркало, в якому бачимо не лише їх, а й себе. І цим вона непрямо, але запитує: що зробив би в такій непростій ситуації кожен із нас?  Долав би труднощі чи втік від них, довірився Богові чи зрікся його, прийняв чи відкинув подібну дитину? Письменниця не дає прямих відповідей, залишає їх нам, адже й сама вона колись казала: «Живемо серед інших для того, щоби шукати і ставити запитання, і в значно меншій мірі для того, аби щось знайти і отримати відповіді».

Шкода, що наразі українські автори не беруться писати про особливих дітей так, як це зробила авторка «Мишки» або Марті Леймабах – мама сина-аутиста, яка написала книжку про хлопчика, хворого на аутизм «Деніел мовчить». Адже саме література чи кінематограф (згадаймо «Людину дощу» (Rain Man)) привертають увагу суспільства до тем, які мають на собі ярличок «табу», бо ж зазвичай люди, які не стикаються з проблемами неповносправних, воліють про них не думати і їх не зауважувати. Однак, попри відсутність художньої літератури, таки маємо автора – психотерапевта, викладача танцювально(!!!)-рухової терапії Олега Романчука, який не тільки професійно допомагає родинам з неповносправними дітьми, а й пише про досвід прийняття батьками таких дітей, про особливі дари любові цих дітей до оточуючих у книжках «Дорога любові», «Жити серцем», «Коли вам сниться музика» та інших.

Українською мовою повість Дороти Тераковської «Мишка» переклала Дзвінка Матіяш. І це – перший переклад однієї з останніх книжок цієї відомої в Польщі авторки (Тераковська померла 2004 року), яка двадцять років життя присвятила літературі. Писала для дітей і молоді в жанрі фентезі, та ці книжки люблять читати й дорослі. Дорота Тераковська отримала три нагороди польської секції IBBY – Міжнародної ради книжок для молоді за повісті «Дочка чарівниць» (1992), «Самотність богів» (1998) і «Там, де падають ангели» (1999). Дуже хочеться, щоб ці книжки також потрапили до українських читачів.

 

Наталка Малетич
Джерело "Збруч"

  • 11 березня 2014
about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3580