Цей автор – один із «найдитинніших» письменників, чиї книжки – на переконання багатьох мам і татусів – обов’язково мають стояти на дитячій поличці. Напрочуд легкі, грайливі вірші, написані не «від імені», а ніби й справді дитиною – їх не потрібно заучувати, бо запам’ятовуються самі! Про те, як пишуться улюблені вірші не лише малят, а й їхніх батьків, лауреат численних премій і просто неймовірно талановитий письменник розповів «освіті України».


– Вірші Михаїла Яснова ніби просяк­ нуті дитинством – це з подивом від­чуває кожен, хто бере до рук Вашу
книжку. Як Вам це вдається? Прори­вається назовні маленький хлопчик, якому пощастило не знітитися під гні­том дорослих болещів і жалощів (у М. Яснова є такий вірш – «Горести­печалести»)?

– Писати для дітей можна лише тоді, коли відчуваєш внутрішнє щастя. Інак­ше в мене не виходить. Це не озна­чає, що ти створюєш таку атмосфе­ру штучно. Просто написання творів для дітей – прояв любові. А де лю­бов, там і щастя – чи не так? Ось і та дитинка, що сидить у мені – як і в кожному, хто пише для дітей, – «дик­тує» свої радощі.

– Слівця, які з дітей просто сиплються, а дорослому спадуть на думку, якщо дуже пощастить: «чудитинство», «но­сомот», «бегерог», «піжамія», «туфлян­дія»… Це у Вас «із почутого» чи час­то «дуже щастить»?

– Коли мене запитують – а запи­тують постійно, – як писати для дітей, я так само постійно відповідаю: «По­при все інше потрібно уважно слухати, що вони кажуть. Це неоціненний скарб для поета – до речі, не лише дитячо­го, а й дорослого. Свого часу я багато вивчав історію й тексти літературного авангарду початку минулого сторіччя, завдяки чому досі зберігаю інтерес і увагу до дитячого мовлення. Коли уявляєш, як це мовлення влаштоване, той сам мимоволі починаєш «конструю­вати» щось подібне.

– На чиїх творах «виріс» майбутній письменник? Від кого успадкував по­чуття «чистоти звуку», без якого не напишеш непідробно дитячого?

– Для початку розповім, як навчився читати. Я – повоєнна дитина, і змал­ку «сьорбнув» усього того, чого була сповнена загальна доля: арешт батька, страшенна бідність і спротив усім то­дішнім болещам. Мама, йдучи до ма­газину, брала мене із собою: самого малюка вдома не залишиш. А черги були кілометрові, тому – щоб дитину там не роздушили – залишала мене на вулиці, десь на видноті. Приміром, біля театральної тумби. І ось я – як кіт учений – ходив довкола і водив пальчиком по літерах. Тож першими прочитаними словами, видно, були на­зви п’єс і прізвища авторів та акто­рів. А щодо перших книжок, то це був «набір», що й до сьогодні залиша­ється класичним: Чуковський, Маршак, Барто, Маяковський… Набагато пізні­ше я дізнався про один із заповітів Маршака дитячим поетам – «тримати звук». Це і звідти, з раннього дитин­ства, теж: добре пам’ятаю, що найбіль­ше задоволення від віршів я, малень­кий, отримував тоді, коли вони одразу запам’ятовувалися і припадали до душі. Оце й означає – «тримати звук»!

– Марина Бородицька – поет, пере­кладач, автор книжок для дітей – про Ваші твори для малят сказала: «Ніхто так не вміє грати з дитиною, грати разом з нею зі словами… щоб гра дарувала ще й відчуття поезії. Сьогодні є багато так званих ігро­вих вір шів для дітей, в яких поезія навіть «не ночувала». А в Михаїла Яснова така проста гра з віршем, і завжди в ньому є подвійне дно… і підбивочка така особлива, що всміх­неться лише дорослому, який читає вірші дитині». А мені здається, що дорослих приваблює зовсім не «по­двійний план», а те, що Ви ділитеся з ними станом дитинства…

– Якщо діти читають вірші (і люб­лять!) – це перша умова для того, аби вирости з почуттям ритму, рими – тоб­то гармонії. А дорослим – Ви праві – часом дуже важливо згадати і відчути в собі своє дитинство. Тому я намага­юся писати так, щоб вірші одночасно були цікавими і дитині, і дорослому. Сімейне читання, як на мене, – осно­ва педагогіки.

– До слова, про «мамонтів» і «папон­тів» – як їм захопити дитину читан­ням? Як зорієнтуватися в морі дитячої літератури й обрати якщо не найкра­ще, то принаймні не найгірше?

– Якщо говорити про малят, то до них книжка приходить від мами й тата, тобто після батьківського відбо­ру. Тому, звичайно, дуже важливо, щоб дорослі були небайдужими до читання. Людина, яка постійно читає, рано чи пізно дійде до розуміння, що є добрим у дитячій поезії. Батьків доводиться ви­ховувати (хоча б у цьому сенсі) не мен­ше, ніж малечу. Я намагаюся зустріча­тися – і таких зустрічей відбувається чимало – не лише з дітьми, а і з до­рослою аудиторією: батьками, педагогами. І транслювати свої скромні уяв­лення хоча б про дитячу поезію, про те, що в ній є хорошого. Закликаю всіх батьків: народилася дитинка, навчилася повзати килимком – поставте біля неї поличку з книжками. Нехай водить ма­леньким пальчиком не лише по іграш­ках, а й по книжкових корінцях.

– Є автори, яких Ви вважаєте обов’яз­ковими для прочитання, здатними за­побігти «глухоті до слова»?

– Складати списки – тоскна спра­ва: обов’язково кого­небудь та забу­деш, а хтось із перелічених авторів запросто може не пристати до сер­ця кому­небудь із читачів. На жаль, з кожним треба працювати індивідуаль­но й напряму. А читач сьогодні працює методом проб і помилок. Тож давай­те приходити до книжкових магази­нів, питати, дізнаватися про нові іме­на, читати й намагатися самотужки, якщо в найближчому колі немає під­помоги, доходити до навичок і знань… Сам я люблю приходити до книгарень і спостерігати, що і як відбувається на полицях.

– Вас називають «триголовим драко­ном»: і поет, і перекладач, і дитячий письменник… Ці особи одна одній не заважають – чи, навпаки, навіть до­помагають, збагачують?

– Звичайно, збагачують! Звичайно, заважають! Але в мене вже виробилася потреба переходити від одного до ін­шого: коли не пишуться вірші – пере­кладаю, коли не перекладається – від­криваю дитячу «скарбничку», не йдуть дитячі вірші – пишу рецензії, відгуки тощо. Одним словом, коловорот віршів у природі.

– Ви й досі керуєте студією перекладу при Французькому інститутові? Вчите «мистецтва втрат» і вміння виклика­ти перекладеними творами «мураш­ки по спині»?

– Навчити перекладу (як і будь­якої літературної діяльності) неможливо. Це бажання, любов до своєї справи й май­стерність або є в людині, або немає. Можна навчити технічних прийомів ремесла – і не більше. Головне над­бання студійної роботи – занурення в культуру й увага до рідної мови. Цим і займаємося.

– Як ставитеся до перекладів Ваших творів українською мовою?

– Коли мої книжки почали видава­ти іншими мовами, зокрема й україн­ською, я цьому був дуже радий. На­скільки переклад точний, судити не можу, але в Україні в мене є коло дружніх експертів – і вони не лають, а хвалять. От і добре! Та, крім пере­кладів, у Києві друкуються й мої вір­ші російською мовою. Зокрема, з ви­давництвом «Лаурус» ми затіяли серію поетичних книжок для найменших – «Говорящая рыбка». Укладаємо її з чу­довим поетом Вадимом Левіним і, крім власне текстів, намагаємося в цих виданнях розповісти про автора і пока­зати, як варто читати його вірші. Спо­діваємось, ілюструватимуть ці книжки найбільш цікаві художники, які працю­ють для дітей.

– Чи є щось таке, що Ви хотіли на­писати для дітей, сказати їм – та ще не встигли цього зробити?

– Я сказав би: «Дорогі діти! Будь­те уважними до своїх батьків, не обра­жайте їх, давайте їм більше свободи – адже в них зовсім немає часу! Тому беріть до рук книжку (так, книжку, а не комп’ютер!) і читайте, а батьки тим часом займатимуться своїми справами і знатимуть, що Ви теж робите щось ду­же важливе!».

Валентина Скалига, «Освіта України»
Джерело «ПедПреса» 

  • 07 березня 2014
about/aboutusmediaabout/aboutusmedia/3578